«… І темрява злякалась сама себе
І накинулась на блідих
Кажанів, - і досі тремтять…»
(Райнер М. Рільке)
Яблуко-сонце
Кинув у глибінь моря
Бородатий Бог
За виднокрай-риску:
Туди, куди пливли-не-вертались
Клаповухі вітрильники –
Білі, як шерсть овець-неслухів.
Долинає шум: весняний вітер:
Коли блукає островом – запашний,
Коли прилітає з моря – солоний.
Був би єретиком, якби жив давно,
У темних хащах минулого,
Був би книжником,
Якби за стінами кляштору
Шукав би забутої істини
Волохатий хвіст
У темному лісі літер,
Був би блукальцем,
Якби море покликало
Кинути людей свого клану.
Лишилося тільки чекати,
Що в пошерхлих долонях
Старий пересмішник Бог
Знову принесе нам яблуко-сонце,
Яке кинув так необачно
Він
В океан спогадів…
скільки ще може тримати у собі загадок-притч душі і мудрості дух ірландської поезії?..
і якими ще незасвіченими гранями може світитися?
і як ще може говорити, мовами якими? - від мови зелено-бузкових пагорбів квітучого вересу до зітхань старого дірявого капелюха, сумуючи то з вічного герцю кланів ірландських, то іронічно споглядаючи за яблуком-сонцем у руках пересмішника Бога?..
