Буває, що горло сковує сталевими лещатами щось так міцно.... і виривається навіть не крик, не відчайдушне ридання, а дикий нестримний звірячий рев!!! І сила цієї роками стримуваної емоції здригає самі небеса! Але насправді... О Бооооожееее!!! Насправді ніхто, жодна жива душа на цій велетенській планеті не чує нічого!! Зовсім нічого!!! Ніхто не бачить цього твердого та гігантського клубка роздратування, гніву, істерики, сорому, сліз провини та всепоглинаючого нищівного страху, схожого на стиглий грецький горіх, який застряг у твоїй горлянці, здається, назавжди!!!! І тільки іронічна посмішка на обличчі... тільки істеричний сміх в часи рідкісного витверезвляючого просвітлення чи, може, скоріш відчаю, може побачити це, таке звихнено-позитивне та утопічне суспільство, де кожен одягає свою гидку натягнуту посмішку вранці і тицяє її, мов сутинер проститутку, тобі в обличчя... і ти! Ти такий самий, як усі вони! І лиш від однієї думки несе дешевим пійлом з цілодобового кіоску, де завжди довжилезні черги і запах їдких цигарок, змішаний з блювотинням... А ті, що не здатні прикидатися, надягають своє набурмошене пісне обличчя і кидають ним тобі в самісіньке серце, знаючи, що там найдужче болить! Знаючи не з чужих слів, а з власного досвіду! Але чому? Чому я маю миритись з усім цим лайном і вибирати один з двох абсолютно рівноцінних за своєю безглуздістю таборів: кодло лицемірних гадюк "позитивчиків" або ж гніздо переповнених злістю кактусоподібних їжачків, дикобразів, і так далі, вгору за ієрархією.... Я просто хочу бути собою! Викашляти цей клятий ком зі свого горла на всіх і вся, кого доводилось сприймати і приймати роками і просто рухатись далі! Навіть якщо у моєму таборі буде всього навсьго плюс один.
