У цей час прийшла до саду
Баба Антоніна ̶
Берегиня щастя й лАду,
Дідова дружина.
Та й гукнула знизу вгору:
« Що там, Колю, видно?
Готуватись може впору
Варити повидло?»
Відповів Микола: «Тоню,
Що, питаєш, видно?
Абрикосів мабуть з тонну,
Отаке тут видно.
Так що треба готувати
Каструлі і ночви.
Будем разом працювати
До самої ночі.
Й закрутились Коля й Тоня
В роботі на пару:
Він наповнював бідона,
Вона з нього ̶ тару.
Працювали аж до зірки
Ранньої на небі.
Назбирали ягід стільки,
Що більше й не треба.
Баба каже: «Де ж дівати
Абрикоси? Звісно,
Як самим їх споживати,
Живіт мабуть трісне.
Дід промовив їй: «Небого,
Ти мене вражаєш.
Треба дякувати Богу
Й тішитись врожаєм.
А куди подіти? Фу-ти,
Ну які турботи?
Дещо йде на сухофрукти,
Дещо ̶ на компоти.
Баба каже: ̶ Відділити
Треба кращу долю,
Щоб забрали її діти,
Хай їдять уволю.
̶ Треба й родичам роздати, ̶
Каже дід , ̶ Остачу
Можна винести й продати.
Так я собі бачу.
В такім дусі стали вЕсти
Старенькі нараду,
А невдовзі і довЕсти
Урожай до лАду.
ДовелИ і підкріпили
Сімейний добробут,
Бо відразу ж закупили
Дещо у свій побут.
Ще й лишИлись у старечі
Гроші на пігулки,
А для їхньої малечі ̶
Онукам, на булки.
Так скінчилась дуже славно,
Красиво і мило
Ця історія забавна.
Воно й зрозуміло!
Бо могло ж оте подружжя
В садку й на базарі
Працювати мирно й дружно
В злагоді, у парі.
