Ну хто мені сказав, що ти - лиш мій?
Чи не казав? Лиш я ось так хотіла?
Сама до себе тихо шепотіла:
" Він твій... ти не турбуйся... тільки твій"
Бо так нелегко впасти з висоти,
Коли тебе немов прогнали з раю.
Чи був то рай? Уже не пригадаю.
Лиш голос ТВІЙ звелів мені: " Лети... "
" Ти що собі намріяла, скажи?
Людина лиш собі... собі належить,
без правил, без причин і без обмежень."
І голос МІЙ кричав мені " Біжи!
Вставай! Тікай! Сховайся назавждИ!
І будь такою, як всі інші люди.
Збудуй свій світ, у нім збудуй споруди.
Нікого не впускай лишень, гляди!"
І буду я належати собі.
І стане легше... мабуть... я не знаю.
Хіба лишень тебе тепер спитаю:
" Ну як тобі? Ну як тепер тобі?.."
Бо дуже важко впасти з висоти,
Коли тебе немов штовхнули з неба.
Ти чув, як шепотіла я: " Не треба"?
Тепер - як ти... Тепер така, як ти.
Гарно.. І мелодійно. Хотілося б почути виконання. Бо я чомусь перечитував і не думав про зміст, а уявляв, як це звучатиме .. Де паузи, де шалений напір, емоції.
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я добре розумію,про що Ви хотіли сказати...Людина не належить НІКОМУ...хіба Богу і долі.А коли ми посягаємо на те,що нам не належить,то чому скаржимось потім?
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А любовные - тем более! 
Дякую Вам, Таісія 
