Місячна дзвіниця тихне в тьмі глибокій,
Котяться по луках росяні дукати,
І огень гуляє над самим потоком.
Чого жде він там ? Нікого спитати.
По тім боці стогнуть скелі темносерді,
Оживають важко камяні пелюстки,
І виходять діви зі земної тверді,
Шепотом ворушать сновидінь галузки.
Тому, хто зблукає в ночі тій пророчій,
Покладуть на очі теплі, ніжні пальці
І солодким болем тіло заморочать,
Висушать до краплі силу тих блукальців,
Мов крізь вушко голки, через їхні душі
По червленій нитці духи ті пропустять,
І тепер спокою у воді й на суші
Не буде їм більше, лиш самотня пустка.
Ласки дів примарні, тихі, як могила,
Погляди жагучі, прокляте торкання,
Тінь діянь зловісних віді сну збудила
Жителів підгірних темним замовлянням.
24.07.2015
такі чари ночі, що аж морозить... 
