Ця жінка проста, неможливо можлива -
Немов снігопад у зеленім краю,
Ця жінка свята, і тому не важливо
Що я їй себе до кінця віддаю.
Вона ж не візьме ні печалі, ні мрії,
Не схоче прийняти ні жертви, ні сліз,
Від неї лимонною свіжістю віє
І соком з долонь кучерявих беріз.
Ця жінка мов древнє і вічне намисто
Над часом проходить не знаючи втрат -
І що ж таке час, коли сутінки чисті
В очах її милих над світом летять?
Вона оксамитом наповнить простори
І в серці, що плаче розгонить туман,
Так тихо і ніжно до нього говорить,
І цілить цілюща красуня від ран!
Ця жінка вершина величного світу,
Як осінь привітна, і світла мов рай
І хоч вже дерева у жовте одіті,
Та зелень весни ще побачить цей край.
Вона, тим хто любить, дарує надію
Собі ж забере снів ранкових росу,
Та хто ж нарікати на обмін цей сміє
Вдивляючись в чисту і ніжну красу?
Із сотні світів, що виблискують в небі
Для неї так просто створити новий;
І серце своє не відкривши для тебе
Вона все ж розрадить тривогу надій.
Збере із частин почуття у єдине,
Розкаже про сонце, про вітер і сніг,
До неї лелеки із вирію линуть
І падають з неба цій жінці до ніг.
Ця жінка - усе що на світі я маю,
Ця жінка - усе чим я в світі живу!
У ній я щоденно красу відкриваю
І з нею щоночі у хвилях пливу.
Ця жінка молитва, ця жінка ікона
Не вірити в бога не просто при ній,
Ця жінка Ізольда, ця жінка Мадонна
В своїй чистоті й висоті неземній.
Ця жінка прекрасна, далека і близька
Між дотиком рук і на відстані слів,
Та часом буває, що вітру колиска
Відносить її у безмежність світів.
Ця жінка несе через вік свою вірність
До свого багаття, до свого тепла
І тим кого любить безмежну чарівність,
І світло очей вже давно віддала.
Вона не одна, її ніжність спинити
Не здатен ніхто, та і хто би посмів,
І лиш залишається вірно любити
Зелений бузок під стежинками брів.
І лиш залишається вічна дорога
Хоч поруч, та порізнь у світлі гаї;
Ця жінка - моя невимовна тривога,
Ця жінка - печаль і розлука мої...