І вони забирають з собою камінчики пам'яті,
Сувеніри вітрів і світанки за синім вікном.
І вони залишаються в нас паперовим журавликом
І графіті на стінах, забутим на лаві шарфом.
Ми маленькі міста, що згубилися поміж планетами між світами у сяєві сотень мільйонів зір,
Ми спалахуєм ясно свічами, снігами, кометами, наче іскри у плетиві тисяч невпізнаних днів.
Всі порослі садами, вогнями доріг закосичені, едельвейсово квітнуть захмарені наші серця.
І зіниці фонтанів забуті, ніким не помічені все вдивляються в небо в загублених тихих дворах.
Ми маленькі міста без історії, масок і пам'яті, і про нас не напише підручник, не скаже роман,
Ми всього лиш слова, десь наївні, нічим не прославлені, ми химерні думки, звичних вчинків буденний обман.
І в сплетінні шляхів спорожнілих, несхожих, заплутаних ми самотні без суму в провулках молочних дощів,
Поки раптом під вечір в проміння останнє закутаний хтось не ступить безшумно у тінь наших сивих дахів.
Він торкнеться рукою пошерхлих і літеплих каменів, і під пальцями враз затремтить-стрепенеться душа,
Він безглуздо простий - без звання, без прикрас, без орнаментів, у стареньких кросівках, і з небом іскристим в очах.
Він полюбить за так ці вузенькі бруковані вулички, тихий дзенькіт трамваїв, кленові та мрійні вітри.
І його зустрічатимуть ринви дощами з минулого, воркотатимуть тепло з горищних вікон голуби...
А коли він розтане, мов привид, в тумані ранковому, ледь всміхнеться будинкам, в дорогу рушаючи знов,
Лиш монетка на щастя дзеленькне останнім відгомоном, у свічадах зіниць заіскриться прощальним листом.
Ми маленькі міста, вічно юні, древніші од Всесвіту, і самотніх людей нам приводять часами мости.
Вічно теплих людей, що приходять під вечір із безвісті. І лишаються тут щоби зранку у безвість піти...
Майже довершена краса!
У всякому випадку, жертви формою, тобто римою, заради змісту майже не кидаються у вічі. Але останній катрен мусив би бути точнішим. Бо надто вже не вписуються шляхи в нікуди (нікУди).
Але критика має бути конструктивною, тобто критикуючи - пропонуй)
А якщо
Ми маленькі міста вічно юні, древніші од Всесвіту, і самотніх людей нам приводять часами мости.
Вічно теплих людей, що приходять під вечір із безвісті. І лишаються тут щоби зранку у безвість піти...
Marika відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі, Дантесе) Підходить навіть дуже, зараз заміню. От все більше переконуюся, що якщо писати водночас двома мовами - в якийсь момент починаєш плутати елементарне і там, і там А за те, що ще й запропонували виправлення - вдячна вам безмежно Ненавиджу самостійно правити
А за те, що ще й запропонували виправлення - вдячна вам безмежно 
Ненавиджу самостійно правити 
