Серцю боляче, боляче, боляче!..
Пам`ять — шпичка, як голка під нігті!
Плаче серце, пробачення молячи,
Наче злидень в обдертім лахмітті...
Серце б`ється і падає, падає...
Склало крила - і каменем з неба,
Бо нічого вже в світі не радує,
Бо навіщо те небо без тебе?!.
А душа заніміла у спогадах,
Як в зимовому лісі заснулому,
І не крає себе вже у здогадах...
Залишилася жити в минулому!
Ну...ну...ну...
Нужбо поскоріше відганяйте від себе оцю "пічальку" любий друже...
Вдихніть ковточок свіжого морозного повітрячка...затримайте дихання....видихніть...
Посміхніться і порадуйте мене чимось прекрасним в своїй особливій манері (але не наганяйте смутку)...
P.S. Вірш неймовірно гарний і неймовірно сумний...
P.P.S. Посміхайтесь частіше...І світ посміхатиметься Вам у відповідь...
Анатолій В. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мимо твоєї поезії,Толю - не пройдеш!Знову все тягну додому! Посповідалось твоє серце!...- так багато сказало, і так багато лишилось, ще сказати!
Болюче написано, емоційно, різко і гостро-відчувається кожною клітиночкою.Спасибі за відвертість!
Анатолій В. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Радий тобі, Наталочко! Тягни, тягни, мені лише приємно Дякую величезне тобі!
Минуле треба простити і відпустии...життя одне...а десь поряд з вами ходить любов світла і чиста...відчуєте це.коли в душі буде вільне місце...а біль нищить нас...несе хвороби...негаразди
Анатолій В. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00