Він повертався додому.
Сонце на обрій лягало.
Виринув спогад – картина знайома,
Й з ним відчуття – бракувало…
Так, бракувало всього цього досі.
Мовчки. На гіркій усмішці
Тінь промайнула, і, наче та осінь,
Всохла листочком у книжці.
Він зупинився на хвильку
Серед замшілих сосен.
Вітер радів: “Ти вернувся, Васильку!
Га́йда ж босоніж в покоси…”
“Нумо ж…”, – відлуння вторило,
Танучи в скрипі сосновім.
І, як колись, знов зозуля дурила.
Та шерсть позлізала на псові.
Мовчки. На гіркій усмішці
Спогади тінню майнули.
Вкрадене щастя. Кого ж в цій крадіжці
Нам винуватить, зозуле?
В сутінках відповідь зникла
Так, мов ніхто й не питався.
В тиші з думками фігура поникла,
Час босоногий згадався.
Посеред сосен замшілих,
Капали дні всі і ночі.
Рясним дощем по долонях зопрілих
Лили старечі їх очі.
Він повертався додому.
Дому, якого не стало.
Руку простягши собі, молодому,
Сперся. Ще трохи. Світало…
5! 
Скільки нам щему і клопіту приносить невгамівна Пам*ять! Машина Часу... 
бере за душу.
