Зачиняєш - світло, вимикаєш - двері,
Виходиш зі звичного режиму "мікро".
Гірчить на губах кривава панянка Мері,
Твоя перманентність - то звичне "прикро".
Не в останнє - лишиш позаду когось
Такого знайомого колись... Так скільки
Кошмарів нічних про нього шепочуть вголос
Давно чи недавно? Та кілька, кілька...
У сп'янілім серці - думки-ворони.
А як миготітиме воно зі стелі?
І гумовий м'яз втрачатиме кров з озону
Аби перебити холодну Мері.
Металевий джагер замірить дозу...
Твоя періодика не знає правди:
Читач жадає феєрій, апофеозу,
І жити публічно - це ескапади.
Тож кріпуща Мері спасає мене
Від всіх, що на душу зазіхають вбиту.
Давай, ти не будеш першим із них? Ой, нене...
А пам'ять? А пам'ять?! То сито, сито.
