- Подаруй мені місяць. – Шепоче над вухом.
Посміхаю до неї. Кладу жовтий папір собі на коліна й ніжно провожу рукою по колючій поверхні целюлози. Вдихаю на повні груди вогні міста, а потім беруся за роботу, щоб довгі, мов пензлики пальці заграли у танці, складаючи папір у холодне тіло небесного світила.
Штрих.
Згин.
Удар серця.
Прорізаються ріжки німого, що лоскочать мені шкіру й діляться зі мною легким тремтінням паперової усмішки. Торкаюсь до нього щокою. На мить затамовую подих і вслухаюсь, як він говорить до мене зорепадом, що летить солодким цукром крізь кавові зерна липневої ночі.
Здіймаюсь на ноги. Вона не зупиняє, мовчки спостерігає, як вішаю місяць на кінчик носа атланта. Хитає голову смертельним маятником, коли мої руки зривають електричні проводи сліпого міста. Плескає в долоні, ніби підганяє, щоб поспішав.
В’яжу до ріжок проводи. Спускаю до землі. Місяць кривиться від болю. Стікає кров’ю, та не кричить.
Його не шкода.
Вгризають зубами в бетонний скелет хмарочоса. Відриваю шматок й закінчую робити гойдалку.
Запрошую до себе.
Підходить й обережно сідає на гойдалку. Торкається моїх вуст й встромляє ножа у спину.
Згасаю на її руках.
Куйовдить моє волосся й відштовхується від землі. Злітає дедалі у вись.
- Подаруй мені небо. – Шепоче над вухом.
