Про першу зустріч
(Він..)
Життя летить,а я намагаюся втриматися і не впасти з нього. З кожним днем я все більше втягуюся у цю рутину – універ,робота,дім-дім,універ,робота- робота,дім,універ. А між цим всім я п*ю чай і намагаюся не думати. Бо коли я дозволяю думкам проникнути у свою голову , вони захоплюють її повністю, крутять нею ,як хочуть і вкінці мені так погано, що хочеться плакати в подушку. Але чоловіки не плачуть. Чоловіки йдуть бар , напиваються до втрати пульсу і знімають дешевих жінок. Схоже на сюжет погано фільму. Так воно і є- все наше життя поганий фільм. Просто в когось це детектив, в когось –комедія,а в когось- драма. По-суті жанр не важливий взагалі, адже фінал завжди однаковий.. Можливо, я перебільшую. Так, звичайно я перебільшую і в житті є багато доброго,щирого,справжнього, просто я його ще не зустрів… як думаєте,зустріну колись?
Сьогодні до мене приїде племінник. Сестра з чоловіком їдуть кудись в Європу,а малого залишають на вихідні у мене. Потрібно піти в магазин і щось купити їсти, а то я не впевнений, що дітей можна годувати тим сміттям,яке зазвичай я називаю їжа. Вдіваю джинси, чорну вітровку і взуваю улюблені найки. Дивлюся в дзеркало – неслухняне волосся знову преться угору, ну і нехай. Що їдять ці малі діти?Мабуть,варто купити пластівці,чи шоколадні кульки,які так часто рекламують по тв.. Треба подивитися чи є у них хоч щось поживне? Старанно вичитую склад кульок, не розумію жодного слова. Ну і нехай, може малий сам скаже,що хоче. Розвертаюся і бачу їх..очі. Ці глибокі сірі очі,які пронизую мене аж в душу,в саму її глиб. Від несподіванки я різко дав крок назад і випустив шоколадні кульки з рук. Дівчина засміялася і я не знаю чи то з мене,чи ще з чогось,але це неважливо. Вона була така гарна,наче не з цього світу. Їй точно не місце у цьому світі. Довге каштанове волосся, тоненькі покусані губи і куча браслетів на правій руці. Вона нагнулася і піднесла пачку, швиденько подивилася на мене і засміялася
-Ти справді хочеш наїстися цими кульками?
- Та це не мені, це для Макса, мого племінника. Сестра віддала його на вихідні ,а я уявлення не маю , чим годувати цей малолітній ураган.
Вона слухала мене так уважно, з щирою посмішкою на обличчі і цікавістю в очах. В цих глибоких сірих очах, де я пірнув просто з головою. Маргарита,так її звали, допомогла купити мені їжу для малого і дала свій номер,на випадок,якщо не буду справлятися з Максом. І знаєте що? – Тепер я точно, не буду справлятися з Максом
ID:
656845
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2016 11:02:11
© дата внесення змiн: 03.04.2016 11:02:11
автор: ВікаВишнюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
