«Зорі згаслі
Засипали попелом лоно
Зеленої річки…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Зорі гаснуть
Лишається попіл –
Сірий гіркий попіл.
Тому і небо над країною хмар
Попелясте – бо світить
Попіл – гарячий ще,
Грань замість зір – тих попелищ –
Саме тих – металевих,
Які запалюють не смолоскипи
І навіть не блискавки-треби,
Не учні-нездари
Прометея мрійника.
Запалюють металеві почвари
Диких брунатних варварів.
Зорі гаснуть.
Може тому, що несила
Дивитися з чорноти отої
На дідизну-попелище.
Може.
А може тому, що світло
Таке недоречне
У мороці надто густому,
Надто тягучому
Смолянисто-липкому
І важкому, як цегла
Для підмурків каплиці
Ренесансу отруєного.
Зорі гаснуть.
Не соліть їх попелом
Черствий хліб щоденності.
А може ми просто не бачимо
Того дивака старого
У плащі дірявому,
Що гасить, як свічки,
Наче китайські ліхтарики,
Останні свічада Неба
Епохи занепаду.
В може не гаснуть?
А може це просто світає
Над попелищем Борджіа,
Може з того попелу
Колись виростуть квіти,
Які побачити
Вже буде нікому.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це мій старий друг. Я редагую його твори і допомагаю йому з публікаціями творів в Ураїні - на українських сайтах і в українських журналах. Редагував його книгу "Камяний трамвай", що вийшла друком в Україні. Іноді пишемо в співавторстві.
Про це вже судити читачам і критикам. Я просто творець тексту - а там - як вийшло так вийшло.... Такст приходить до мене сам. 
