У хоромах святої порожнечі
самотність ходить навшпиньках,
розкидаючи свою павутину
на думи їдкі, на дим від цигарки...
Застигли картини - еталони краси,
тиша підніме сіяючий попіл,
годинник стукає унісоном до серця,
б"ється надія у потемках злісних...
Втікаючи від себе самого
до краю, де пахне дитинство
мармеладовим сонцем і хоче
колисанка часу вернутись туди...
А потяг пішов та сон запишнився,
зіваючи день простягнувся як степ,
мовчанням доля здригнеться укотре,
залишивши спокій дощу - приятелю...
