Покотилось, покотилось
Сонце з неба ввечері...
Край дороги похилилась
Верба, мов приречена.
Засмутилась коло неї
Червона калина....
Плачуть разом на могилі
Мати та дівчина.
Плаче мати: поховала
Вже другого сина.
Плаче дівчина: коханий
У бою загинув -
Воював за Україну,
За щастя, за волю.
Стогне вітер, плаче з ними
Від суму та болю...
Раптом чують голос тихий,
Здається із неба:
“Не плачь, мамо! Не плачь, мила!
Не плачьте! Не треба!
Нехай плаче ворог лютий
Гіркими сльозами!
А я буду, завжди буду
Десь поруч із вами.
Я побачу перемогу
Моїх побратимів
Й подивлюся, як квітує
Моя Україна.
