Вона слухала абстрактний реп,
готуючи щось за зачиненими дверима кухні,
а я знову не знав що писати в цьому вірші.
Якби я був черв'яком,
то мої розрубані частини не поповзли б окремо.
Вона слухала абстрактний реп
і я став краще чути його, коли відчинились двері
і вона запитала мене,
чи пишу я, чи знову
ніхуя не роблю.
Я сказав, що нічого не роблю,
а насправді писав про неї.
Я слухав "Мертвого Півня",
якого ніколи особливо не любив:
у списку аудіозаписів ВК у мене лиш одна їх пісня.
Їхні слова такі примітивні й солодкаво-українські,
що писати під них
наче з'їсти банку варення не заїдаючи:
сумнівна нудотна насолода.
Я уважно слухав свої думки,
котрі мозок зухвало спльовував на сітківку,
й не знав про що узагалі писати:
чи то про легіони психічних захворювань у шлунку,
чи пожалітись на соціальний водоспад свого міста.
Вона ж проходила повз,
іноді заглядаючи у мої очі,
наче намагаючись через ці мікроскопи
розгледіти шрами на внутрішній кістці черепа.
Потім ми слухали Мериліна Менсона
й слова не лунали більше з наших пащ.
Вона присіла на дивані й втупилась у телефон;
я ж укотре подумав, що поезія — це інтелектуальна клоака,
атавізм середньовіччя
і бур'ян, котрий не вдалось сполоти аж до ХХІ століття.
Я слухав Боунса
і не знав навіщо мені узагалі писати.
Вона ж знала, що я однаково щось напишу..
І я написав про неї.