І торкнеться до мене уперше земний чоловік,
У якого в очах мерехтить перламутрова хвоя,
І притулить долоню свою до тремтливих повік,
І від доторку сего забудуся, де я і хто я…
І трава оживе під ногами, волога й густа,
І в аркані зійдуться над нами старі осокори.
«Я не згуба тобі, чоловіче, я древня вода,
Що з правіку тече й напуває смарагдові гори».
І торкнеться до мене удруге і скаже: «Бери,
Ці реліктові храми тобі залишаю у спадок…».
І сплетуться між нами всі запахи і кольори,
І солоною цівкою піт побіжить між лопаток.
І гірським полонинам забракне п’янкої роси,
Щоби спрагу мою втамувати й вогонь загасити…
І зіллються між нами вібрації і голоси,
І почнуть мироточити пальців його сталактити.
І торкнеться до мене утретє земний чоловік,
І промовить: «Ти згуба для мене, ти лік мені, жінко,
Бо коли я торкаюсь пелюстя тремтливих повік,
Твої очі стікають в долоні небесним барвінком…».
І в гортані його застрягають солодкі слова,
Перестиглими сливами тріскають, скапують в душу…
«Я трава, чоловіче, я дика шовкова трава,
На фісташкових віях росу передсвітню ворушу».
Наталочко! У мене таке враження, що вся найкраща половина світу делегувала тебе написати таку щиро жіночу сповідь і пробити наші чоловічі серця аж до самого хребта! І навіть до копчика! Настільки емоційно, соковито, образно, що нам, сірим і убогим нема шансів написати щось подібне... Йду в монастир!
Патарочко, дякую щиро!!! 
