І хтось же будував ці ісполінські піраміди,
Цей хтось, засіяв квітом сад Семираміди,
Той зводив мури на крові і розсікав граніти,
І в його блідли та палали втомлені ланіти.
В моїх краях змаленько тих, хто бачив світу,
Хто в слові "сонце" бачив працю, те й "орбіта",
Кому нічим Конфуцій став в Шевченка миті,
Й для них, пора зими - природи страх до літа.
Вставали гордо, ще до ранку, мучив остов хати,
Діти, знаючи печалі, добре знали батька й мати,
В руку з працею, її нагрівши з болем, - своє брати,
Коли дорослий бив дракона, діти зковували лати.
А хтось побудував хребта саме для цього патагонця,
Поки коронні пани вусом забавляли панн в сторонці,
Вони охляли, жмут коріння виривавши, серед мовців,
І ковдру земляну роскинули, на воду зливши кров всю.
