Ех, як все погано, коли у всіх добре,
Немов оминула священна роса,
Як ніби вогонь пройшовсь по соломі,
Наче встріла у полі гнівлива гроза.
Ех, як же пронизує холод під ранок,
Коли усі вікна до тріску прибиті.
Не врятує ні подих жіночого співу,
Ні власні пальта, хутром оббиті.
Той вітер – то жах моїх нервів нічний,
Його видихають не лічені люди,
Що світ щогодини купають в багні
І темною волею лізуть усюди.
Тут показують морок, це смерті театр,
Білети на нього дають за контракт.
Контракт, що душі позбавляє назавжди
І ти не діждеш мимолітній антракт.
Тут сидить хто-попало, і кращі митці,
Шинкарки і судді, і брат твій сидить.
Тут всюди лунає пронизливий шум,
Не мертвий й убитий ніколи не спить.
Люди з переднього ряду сміються,
Люди із заднього ряду не грають,
Лише розглядають місця не порожні,
Поки їх душі у тлін догорають.
Я з радістю їх всіх забуду до ранку,
Бо їх лиця порожні, як пітьма ночі.
Їх слова – то отрута смертельна для мене,
Немов ті брехливі ласки дівочі.
Усе тут палає жадобою, гнівом,
І запахом крові тут все пронесло.
Лиш найважливішого всім не хватає,
Немов до човна забули весло.
Я знищу це місце! Зірву всі балкони!
Зруйную прикрашений бархатом дах!
Рознесу всі сходини, спалю вхідні двері!
Заб’ю у цей гріб останній свій цвях!
Тут буде фундамент, що стоятиме вічно,
Відлуння старої, безглуздої думки.
Ніхто не поверне страшного порядку,
І більше ніхто не зайде за лаштунки.
Остап Лагойда (28.03.18)
