У шістнадцятім столітті, в сороковіі роки,
Із повстання повертались запорізькі козаки.
Після бою і місті Варин небезпеки уляглись,
А Гнідий, Донець і Бубик в путь - доріжку подались.
Між широкими ланами річка Рудка шелестить,
Тут спинилися козаки, щоб хоч трішки відпочить.
Повноводная красуня, буйна зелень, ніжний цвіт
Так запали ім до серця, затуманили ім світ
І Панас Гнідий задумавсь, посміхнувсь собі в вуста,
І вирішив поселитись, де природа непроста.
Де з світанку і до ночі солов"ї концерт дають,
Де розлогі сині верби з річки листям воду п"ють
Де по пояс буйні трави з вітром ніжно гомонять.
Ясний місяць, тихі зорі, так чарують, полонять...
То ж лишилися козаки дику землю обживать,
Житла собі будувати, поле стали оброблять.
Гнідинці - село назвали. І з тих пір і по цей час,
Не знайти на Украіні кращого села, ніж в нас.
Так село нам заснували три завзяті козаки.
Хай міцніє, розквітає, для людей на всі віки.
2009 р.
