Ти товчешся на місці, мов загнаний дикий мустанг,
А попереду - лише кути, всі глухі, не пройдеш,
Поведуть у нікуди, сховають в ніде. А назад
Вже зникають стежки, горизонт завалився - і щез.
А тобі треба йти, а тобі - щоби поле без меж,
Щоб летіти на крилах і з грозами грати в квача,
Щоб темніло в очах від ошатних сузір'їв. Але ж
На заваді стіна. Там - стіна. І там теж. Зазвичай
У тобі розцвітають суцвіттями грона думок
І колосяться мрії на нивах нервових клітин,
А в очах Іппокрена тече. Ти - як мінімум! - бог,
Воскресаючий веснами ранків і сяйвом світил.
Ти товчешся на місці - проте це навряд чи застій,
І оглохлим кутам ти на пальцях пояснюєш план,
Прорубати, проскочити, рити тунель попід стін,
І хоча ти не пан, ти ще не на щиті, не пропав.
І, можливо, дарма: за безвихіддю знову знайдеш
Лабіринти кутів ще скрутніших, тісніших. Однак
Зі сплетіння складних і заплутаних життємереж
Тільки той зможе вийти, хто знає напевно свій шлях.
