Я днями берегами білими бродив,
Коли палав тремкий, червоний тис.
Я розглядав сяйливі образи зірок
І пустотою проглядів бездонний мис.
І що мені ближче – то сяйво чи темінь?
Вже більше і більше – сумнівне питання.
Тим більше коли я згадаю про тебе,
Що із себе представляє і корчить кохання.
Спочатку, здається немов це прекрасно,
Воно може гріти, навіть сльозами,
Воно може пахнуть сотнями квітів,
Горіти у серці й світити зірками.
Та як приглядітися у бездонні глибини,
То можна цією любов’ю втопитись,
Відчути всі сотні голок у тілі.
Чи може ця мука взагалі полюбитись?
Я облишив це марево в один лиш момент
І відкинув усякі емоції лишні,
І душею відчув люту ненависть зразу
На себе й на мислі похмурі, тодішні.
Коли моя віра в любов поламалась
Розрізалось серце кинджалом мідним,
Я мусів був власною кров'ю напитись,
А смак живих сердець став мені рідним.
Хоч світла в душі не прибавилось згодом,
Мій дух звільниться, ти лиш підожди.
Я здатен відкинути світ свій колишній,
Лиш би, таки, це було назавжди.
Мені набридло тобі об’ясняти причини,
Чому я покинув думки, у котрих
Розглядав я тебе як щось вічне і щире,
Плювався від викриків їх – боязких.
Тепер то я бачу, що були праві,
Коли говорили що темні стежини
Під моїми ногами гниють мов зла плоть.
І досить брехати! Надягни одежини!
Твоїм мислям не місце біля моїх воріт,
Твої руки не ті, в момент похололи,
Твоє золоте, мов те сонце, волосся
Мою срібну кров не розбавить ніколи.
Хіба це нормально, коли все сумнівно?
Коли не по правді, немов пусті хмари,
Коли погляд брехливо чарує туманно,
Як за кохання сприймають примари.
Моє серце прибите до стін Вавилону
У руїнах покинуте з волі моєї.
Я себе знищив, та не відступлюся,
Щоб лиш не згадати «любові» твоєї.
Остап Лагойда (11.05.18)
