В її печі́ поскрипував вогонь...
Усі ми були діти тої пе́чі!
Усіх вона тягнула у полон -
Усі молились на сакральні "речі".
В її душі вже випікався хліб:
На всю округу пахло з тої пе́чі!
Якщо ти крізь життя і глух, і сліп,
Ти підсвідомо жив у тій малечі.
Скоринка в хлібі - золота́ печать:
Так випікати вміла лише мама!
У м'якуші - і радість, і печаль,
Із вічності - запізня телеграма.
Хто слав її? І хто її писав?
Хто ніс вогонь у ті старенькі печі?
Прийшов хтось й душу у вогню забрав
Й спалив останнє пір'ячко лелече.
А мама що? Нову зліпила піч...
І всім святим хлібець вже випікає...
Свята на землю (в душу) сходить ніч...
В душі вогонь немов в печі палає.
В вікні - заграва. Я схопилась з ніг.
Чи то ще ніч, чи то уже світає?
А очі мами - мальвою до віч:
-Чи тобі, доню, хліба вистачає?
-Та є в нас хліб, бо при роботі всі!
Я ска́жу більше: і до хліба - вдо́ста!
Живу не гірше, мамо, ніж усі:
І син, і донька в мене вже дорослі.
Та пахне, мамо, з пе́чі мені хліб...
Я пам'ятаю нарозпашку сіни.
І перший, мною виплеканий, сніп...
Ті спогади навік в душі осіли.
Мов дід поплівся в інший комин дим.
І докором - стара віконна рама.
Як хочеться побути ще малим,
Щоб до щоки тулилася ще мама.
