|
«Небо кольору попелу,
Дерева кольору білого,
Чорне, чорне вугілля –
Жниво згоріло…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У старі часи – ті далекі, ще до панування пихатого Риму – Іспанія мала зовсім інше ім’я – Іберія. І населяв ту жовту, опалену нещадним сонцем країну загадковий народ – ібери. Про них ми знаємо одне напевно – цей народ всім був чужий. І всі намагались його якось проковтнути-асимілювати: і войовничі невдахи кельти, і вічні блукальці фінікійці. Вдалося це хіба що римлянам – нащадкам пастухів з їх мідними легіонами, що несли всюди закон і владу, забуваючи при цьому про красу і переймаючи розваги та нерозумні звичаї в підкорених. Як це не дивно, але в ті часи Грузію теж називали Іберія. Припускають, що в отій жовтій Іспанії жило з часів першого землеробства купа різних народів. І всі якісь дивні, всі якісь не індоєвропейці. І лишився собою тільки один давній і дивний народ – баски, мова яких трохи нагадує грузинську. Хто зна, може вони і є уламком тої «Старої Європи» - Європи перших землеробів, коли за вісім тисяч років до нової ери виникло в Малій Азії та Закавказзі землеробство, і перші носії неоліту розселились звідти по світу, заселивши ще дику Європу. А потім тих землеробів змели з Європи після чергової кліматичної катастрофи скотарі індоєвропейці – аборигени неозорих степів Понтиди. Лишилися тільки баски – як уламок. Лігури та пелазги зникли як тінь, як нагадування на сторінках книг Геродота про перших людей зерна та винограду.
В Іспанії – навіть в сучасній, в тій Іспанії, що пережила століття реконкісти та інквізиції, зберігся дивний жорстокий звичай, кривава розвага – забави з биком – корида. Переважно такі архаїчні розваги часів неоліту зберігаються в країнах, що не мали власних «темних віків», поневолення та чуда визволення. Можливо, такий анахронізм пов’язаний з тим, що завоювання чужоземцями відбулось майже миттєво, а визволення тривало мало не 700 років – довгих і тяглих наче бразильський каучук. В Іспанії після короля Альфонсо VI Хороброго взагалі все було анахронічно – і Дон Кіхот, і Гойя і навіть громадянська війна. Цікаво, що забави з биком були відомі ще на острові Крит за кілька тисячоліть до Різдва Христового. Певно їх вигадали все ті ж перші неолітичні землероби: бик для них був орачем, силою, яку треба було підкорити. Вони ж і занесли цю дику забаву в Іспанію. Індоєвропейцям ця розвага видавалась страшною: лишилась відгомоном в легендах про Мінотавра. Елліни були нащадками степових скотарів. Для них бик був істотою священною, засобом існування, а не рабом, якого слід було подолати і вбити.
Індоєвропейці (елліни в тому числі) зруйнували цю землеробську цивілізацію Старої Європи, але після цього продовжували дивились на неіндоєвропейців як на вчителів, попередників. Недарма кельти плели мереживо слів – легенди про дітей богині Дану, а греки вирушили в подорож за золотим руном – до колхів, до більш давньої цивілізації ніж їхня – Мікенська. Ще Гомер і його вдячні слухачі розуміли, що золоте руно – це метафора. Насправді аргонавти рушали в далечінь невблаганного моря, в вир цієї вічнорухомої стихії Посейдона не за золотом, а в пошуках істини, в пошуках поезії. Недарма з собою вони взяли кращого поета свого часу – Орфея. Руно – істинну поезію (ширше – літературу) вони, звісно, здобули і в Грецію привезли. Щоправда для цього довелося посіяти в землю зуби дракона, що зійшли недобрими паростками – війною. Але це побічні наслідки цивілізації. C'est la vie чи то, перепрошую, es la vida. Таке вже воно – людське життя. Думаємо, що сіємо зерна доброго і вічного, але замість зерен недобрий цар підсуває зуби дракона. І виростає війна. На своє нещастя крім золотого руна – істинної поезії аргонавти привезли в Елладу ще й Медею – містику, що повбивала і своїх, і чужих дітей – дітей героя. Мені інколи здається, що містерії тессалійців прийшли в Елладу саме з Кавказу. І привезла їх саме Медея. В Іспанії ні за яким руном нікуди плисти і не треба було – по Іберія ось вона, на місці, тут же. Щоправда замість руна тут здирали шкіри биків, які були зовсім не золотими. І шили з цих шкір черевики та чоботи. Ті самі botas які вдягали на ноги конкістадори висадившись на Глибокий Берег перед кривавою і злою конкістою. Тому місцеві іспанські аргонавти нікуди не пливли. Пливли інші – ті, хто шукав не золотого руна, а просто золота, що на очах втрачало свою ціну.
Серед цих іспанських аргонавтів було троє диваків, троє творців свої хворих божевільних світів – Мігель де Сервантес Сааведра, Франсіско де Гойя і Лус’єнтес, Федеріко Гарсіа Лорка. Перший аргонавт написав роман про такого самого аргонавта, що тікав з реального світу у світ вигаданий, де люди прекрасні і романтичні – всі, навіть продавці свиней. Другий аргонавт від страшної дійсності тікав у свій вигаданий мальований світ, який був ще більш страшним, аніж світ реальний. Бо в реальному світі лишалась хоч якась надія, хоча б на урожай оливок та гіркого мигдалю. У тому ж – вигаданому – тільки жахи війни, тільки чудовиська, яких породжує сон свідомості, тільки шабаші відьом, потворні капрічос, що виросли «ще з того пилу», тільки Сатурн, що пожирає своїх дітей. Третій аргонавт нікуди не тікав. Він золоте руно знайшов у країні своїх мрій, що була тут же – в Іспанії. Оцю свою «не втечу» він перетворив на принцип і дотримувався його навіть тоді, коли з-під землі проросли зуби дракона. Може тому, що зрозумів – тікати нікуди. Та й не потрібно.
Лорка зрозумів найголовніше – всі поети аргонавти. Тільки в тих – давніх аргонавтів було постійне відчуття війни: світ навколо ворожий, якщо є щось в житті вартісне, то його треба здобувати, його ніхто не подарує, а в романтичного і сумного Федеріко було передчуття – передчуття громадянської війни. Ще більш виразне і моторошне, аніж у Сальвадора Далі. Бо в картинах Далі це передчуття якесь відсторонене – воно стосується народу, країни, але не митця особисто, то в Лорки це в першу чергу особиста трагедія, особиста смерть. Під час громадянської війни гинути в першу чергу поетам, а потім уже козопасам та бондарям. Тим бондарям, що роблять діжки з деревини старих дубів для міцних іспанських вин. І це передчуття робить все безнадійним – все, навіть кохання:
«На черепі місячно,
Дірявому й синьому,
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле…»
В Іспанії всі сталактити солоні. Надто суха атмосфера в її недобрих печерах для солодких, кислих чи гірких сталактитів. Тільки сіль. І то не сіль землі – сіль печер. Тих самих, на стінах яких перші кроманьйонці малювали диких коней. Він не просто передчував, він був впевнений, що у вирі прийдешньої громадянської війни його вб’ють. Тому основна тема його пісень сонячних просторів і задушних ночей тема смерті. Без цієї жебрачки і господині, пастушки стада людського і королеви нікуди. Візит цієї гордої сеньйори – найголовніше, що може бути в Іспанії. Все інше так – фантазії Дон Кіхота. Ілюзії. А про оце от треба дати розпорядження наперед:
«Коли світ я покину
Поховайте з гітарою
Мій прах у пісках рівнини…»
Бо гітара – це світ де надто багато всього живе і блукає. Бо в цьому іспанському світі, особливо в Андалусії – землі, яку створили варвари вандали, зайди цигани, життєлюби маври та пишна Візантія, пані Смерть – постійна відвідувачка кожної таверни, гостя у чорному, їй потрібно наповнити келих:
«Смерть зайшла
І пішла
З таверни.
Чорні коні
І темні душі
В ущелинах гітари
Блукають…»
Тільки у Лорки смерть є «добрим ангелом з оливковим серцем та смоляною косою». Ніхто ні до, ні після Лорки не насмілювався назвати Смерть «добрим ангелом». Хіба що Рабіндранат Тагор, і то, «добрим ангелом», «лагідною мамою», а це, погодьтеся, не одне й те саме. Смерть для Федеріко не трагедія, не кінець всього сущого. Це повернення. Повернення додому. У ті темряву з якої все виникає і до якої все повертається. Все, навіть світло:
«Я повертаюсь додому.
У глибинах мого я стогнуть,
Тріпочуть голубки – мої тривоги.
А на краю небосхилу
Падає день-відро
У колодязь ночі бездонної!»
Навіть збір урожаю – це не свято добробуту, не радість. Це торжество все тої ж худої блідої панянки, яка чомусь в Іспанії вдягає не білі шати, а чорні:
«Пшениця віддалась на милість смерті
Серпи колосся ріжуть.
Тополя хилить голову в розмові
З душею вітру легкою та свіжою.
Пшениці хочеться лише мовчання…»
Звичайно, крім смерті можна ще писати про дона Педро. Бо він теж аргонавт. І теж як і Дон Кіхот замість корабля мандрує на коні. У цій країні вітряків та кам’яних халуп це єдиний вартий аргонавта засіб пересування. Прочани подорожують пішки. Бо дорога чи то до Севільї, чи то до Сантьяго непевна для вершника. А кінь – супутник шляхетного, а не відлюдника. Бо кабальєро це і шляхтич, і вершник, і співець серенад одночасно. І тільки коней поважає неприкаяний Місяць – світило ночей:
«Місяць зашпортався за білий косяк табуна…»
Місяць на думку оцього гітариста Федеріко – це танцюрист. Не злодій, що крадеться над дахами палаців і замків, не сумний відлюдник і навіть не філософ – це танцюрист:
«Це танцює Місяць
Над долиною мертвих…»
Таке може бути тільки в Іспанії! Надривні пісні Лорки настільки глибоко іспанські, що їх треба не читати, а співати під гітару – сумну андалузьку гітару. Його вірші – це саме Іспанія, що втілилась в слова. Країна жовтого та червоного, країна спеки і відпочинку в тіні – сієсти в час, коли панує нещадна спека…
Іспанія століттями або слухала своїх поетів виключно вночі доплітаючи до слів нічних серенад звуки цикад, або вбивала їх – вироками Торквемади, в шалі самознищення, чи на полях війни – як Роланда. Бо Роланд теж поет, менестрель криці і вірності. І теж іспанець. Всі, хто визнає своїм королем Карла, хто в руків’ї меча бачить хрест, а кожну війну розуміє як хрестовий похід – той іспанець. Хоча б на крихітку, хоча б на хвилину, хоча б в душі. Лорка мені видається братом: у нас теж нині розстрілюють поетів і захмарних мрійників – у нас теж війна, яка ніяк не закінчиться. А якщо й закінчиться, то буде тривати у наших душах – ми ж бо як іспанці вміємо співати і нічого ніколи не забуваємо.
ID:
833030
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.04.2019 23:58:34
© дата внесення змiн: 17.04.2019 00:28:58
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую за розуміння, друже! 
