«Друїди тим часом пророчили біди
і віщували нещастя Кормаку.
Казали вони,
що не буде його шлях швидким та легким.
І були в той день порушені гейси Кормака:
пси його полювали на Маг Сайнб,
а сам він наздоганяв птахів Маг Да Кео,
що називається нині Лох-на-Ен.»
(Скела «Руйнування Дому Да Хока»)
Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.
Він шукав зелену троянду
На квітнику мертвого графа,
А там тільки червоні та білі,
Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
А тоді, коли мурували башти
Понурого Пейлу
За десять фунтів срібних.
Він шукав, хто ж іще,
Хто там може співати
Про зелені пагорби,
Хто ще затанцює джигу
Лупаючи ногами торф
І вапнякові брили.
Він жив у старезній башті
Пихатого старого барона,
Згадував, хто був чашником
Короля, що все втратив:
Все, навіть землю,
Яку топтав шкіряними чоботами,
Навіть себе, навіть гонор.
А він все шукав зелену троянду,
А він все дивився
На хвилі холодного моря,
Дослухався до стогону вітру
І думав: хто вони?
Оці привиди – діти старої Дананн,
Господарі чи то гості…
А ми все блукали
Куди – не знаючи,
А ми все купували
Гнилі помідори,
Побачивши афішу
«Кетрін, дочка Хулігана».
І тільки він помітив:
Народилась жахлива краса.
Не втомлююсь захоплюватися Вашим умінням через яскраві образи заглиблюватись у історичні і філософські нетрі, щоб знову і знову приходило розуміння - усе вже було, але ми нічому не навчились
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Саме так.... Прикро, що людство не мудрішає і нічому не вчиться...
Коли читаю Ваші вірші, відчуваю, що та гілочка душі, що відповідає за сприйняття поезії, похитується, як зачарована кобра перед дудочкою факіра. Дуже красивий вірш
Зеленим стає колір тоді, коли змішуються жовте і блакитне. Це природньо, так буває. Не природньо - коли золото сонця і блакить неба - в краплях червоних. От тоді народжується жахлива краса..
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00