Не більша, як сонце, що променем падає в хвилі,
І загоряється лампою в схилах води – медузою,
Я все ще безглуздо листаючи пам'ять згадую,
Череп’яні вазони на балконах описані Лампедузою.
В час чорної ночі, що хвора і вим’ята вереснем,
Химерна уява народжує плоть скорпіона,
Сплутавши геть Василіска із васильками,
З’являється хвіст, що подібний на хвіст забобону.
Та ніч, що вмирає в холері, в середньовіччі,
Шовк чорний змінивши на біло-червону попону,
Підковою день, та в гриву коня вчепившись,
Тримає легенду за віжки, за слово притчі.
А місто, що ставні вложила на вікна свої,
Від леді Ґодіви здригається в площі бруківкою,
І той Скорпіон, що під горщиком в ніч народився,
Зустрінеться з тим, хто народжений Дівою -
Притчею во язиціх.
