Підлітки найбільш непередбачуваний прошарок населення. Щоб самоствердитись готові на дрібні капості, безглузді вчинки, дивні дії. В цей період можуть утнути якусь дурницю, а от коли підлітки збираються в гурт, то від них можна чекати будь-чого.
Коли я була в цьому віці гуляти мене майже не пускали, бо весь час займали уроки і музика, та в рідкі випадки мені теж пощастило брати участь у різних витівках.
Одного разу прийшли мене забирати гуляти наша компанія: Віта, Наташа, Оксана, Сергій, Вітько і Віталій, а я в той час гостювала у Світличному. Вони не повірили і зробили шкоду. Розтрусили купу піску біля двору і накидали туди перегорілих лампочок. Хвіртку взагалі зняли і кудись занесли, що весь наступний день витратили на її пошуки.
Коли я ночувала у Віти ми в цьому ж складі теж пішли гуляти. Але як же без вибриків? Раніше чула, що друзі ставили подолянам гуркало. Я довго не могла зрозуміти що це таке, але з їх емоційної розповіді було ясно, що це цікаво хоча небезпечно та і трішки безглуздо.
Рішення було прийняте, реквізити заготовлені а от куди йти, не могли придумати. Туди, де минулого тижня ставили – якось, вже не цікаво, у Візінчуків – все зачинено, ніяк у двір увійти, до Конюшенків – небезпечно, бо дядько дасть парла, що й тапки погубимо, до Мосулів – не можна, бо дитина мала, щоб не перелякати, у Дейкунів – собаки та і вчительці робить шкоду, дуже небезпечно і тому вирішили йти далі.
На вигоні жили дід і баба Задніпрські. Діда я знала тільки наглядно, а бабу Шурку знала добре, бо вона в клубі прибиральницею колись працювала. Ми обрали їх. Хвіртка була замкнена, тому нам всім потрібно було по-черзі перелазити через паркан і стрибати у кропиву. В хаті дід лежав на дивані і дивився телевізор, а баба поралася в кухні під супровід якоїсь радіопрограми. Це ми роздивилися, коли лазили під хатою.
Ми прив’язали картоплину ниткою, закріпили її кнопкою до віконної рами, а самі вишикувалися до воріт, чітко тримаючи дистанцію між собою і нитку в руках. За командою, ми почали натягувати нитку і картоплина загуркотіла в шибку. Дід спочатку не зважав, а потім почав виглядати у вікно. Та ми продовжували тероризувати людей похилого віку і час від часу знову дратували їх гуркотінням. Коли в діда терпець увірвався, він увімкнув у сінях світло, відчинив двері і вийшов. Ми домоглися свого, тому один за одним почали дертися через загорожу, щоб дід лозини не дав. Але нас чекала ще одна прикрість. В той час коли ми тікали, стрибали, як кози через паркан, дорогою їхав Только Джуганів, зупинився і насвітив на нас фарами свого зеленого «Москвича».
Як же було соромно, з одного боку дід впізнав, хто йому у вікна стукає¸ а з іншого – нас побачили старші юнаки, за якими упадало півсела дівчат. Наступного дня у школі класні керівники і дирекція читали всім моралі, вправляли мізки, щоб ми не робили шкоди, а краще вчили уроки.
Минуло багато років від того часу, всі стали вже дорослі, на дворищі Задніпрських живуть інші люди, а згадка про нашу шкоду, веселить мене до цього часу.
ID:
880096
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.06.2020 18:45:06
© дата внесення змiн: 15.02.2021 21:44:14
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
