короткий день арктичної пустелі –
і хто це вже встиг загубити свої черевики?
дивлюся туди, дивлюся сюди –
не розумію, куди поділися, адже мають бути, сліди.
цілком загадкове зникнення.
когось тут, мов соломину з копиці,
висмикнуло атмосферне явище.
жодної цятки на горизонті,
жодного повідомлення на снігу.
так, це було неземне відвідування.
свідчення того – снігові черевики в тундрі,
та голодний канюк, що ширяє скорботно,
вдаряючи в бубон смерти.
мушу про це доповісти холодним сухим плачем. –
шкода, ледь запізно – про завтрашню втрату й знахідку.
мушу розширити пошук? я не досить широкий для того.
ні, я складу свої губи для жалісного прохання
і висмокчу останню краплю бренді з пляшки.
потім зручно умощуся, простягну мої втомлені ноги,
і міркуватиму довго про цю таємницю,
що лежить, як прокляття, на цій сибірській пустелі.
мою волю обмежують мої нові черевики.
я поводжуся, як паразит поверхневого шару землі.
поступово я усвідомлюю дуже химерну правду:
я вже був на цій сцені – це точно! я був тут,
і нікого крім мене. я тут – єдиний актор.
ще один день в арктичній пустелі.
ще одна пара взуття на снігу без власника. ясно:
я вицвітаю вимушено, зникаю щодня все дужче,
ти вже не можеш побачити ні мене, ні моїх слідів
tundra, jethro tull