Явір десь на світанні,
ще у снах, як у сизім тумані
знов побачив прекрасну весну.
Була наче царівна
недоторкана ніжна й чарівна
він у сні шепотів їй: люблю
Чом весна забарилась
може в краю чужому згубилась
може потяг завіз не туди.
Явір шле телеграми
з проливними дощами й громами
і прохає: до мене прийди.
А весна забарилась,
бо у світі чужому прижилась
і на потяг порвала квитки.
Явір плаче дитинно
без весни одиноко і зимно
і злітають роки як листки.
Чом весна забарилась,
бо у світі чужому прижилась
в чужім світі прижилась, як ти.
І кого в тім провина,
що розлука немов хуртовина
замела всі за нами мости.
А прийдеш...
будем просто мовчати
бо несказаних слів не сказати.
Кожен думатиме про своє.
Я про явір і весну ́
ти про юність далеку й чудесну
і про іншу, що десь тебе жде.
ГАРНО!
