Приходжу знову на вокзал,
В надії ще тебе зустріти.
Я пам"ятаю - обіцяв.
А я вже встигла постаріти.
Ось знову проїзд той пройшов,
Чомусь промчався без зупинки.
Летів, неначе стрімголов,
Не зупинився й на хвилинку.
Навколо радісні обличчя,
Літають поряд щастя, сміх.
І всі чужі, чиїсь ці лиця,
Тебе немає серед всіх.
А вітер бив мене в обличчя,
І шепотів: не жди його.
Ні! Не порушу я цей звичай,
Я дочекаюсь все одно.
Ось розійшлися всі з вокзалу,
За руки їх вела любов.
Було мені тепла лиш мало,
Не вистачало тих розмов.
Ще раз я кинула свій погляд,
І не повірила очам:
В снігу замерзла квітка поряд,
Лежала ніби сирота.
Комусь це, мабуть, не судилось,
Зустріти так, як і мені.
І теж кохання загубилось,
В гіркій життєвій метушні...
Слова торкають серце й душу. 
Вітер, як правило, не помиляється. Співчуваю.
