Краса звеличена в необароко,
В декорі древніх родових гербів.
Осіннє листя шурхотить пожовкле:
Співає пісню вікову тобі…
Здається, ніби відблиски з підвалів –
Блукають замком привиди старі.
І ніби знову поблизу Сокаля
Фонтани й клумби замість пустирів.
Ошатно вбрані кавалери й дами
Зібрались у Тартакові на пир,
До столу ґречно гості посідали,
А з ними – сам Потоцький Казимир.
Кружляють пари, п’ють гравці у кріслах
В осяйності замріяних дзеркал.
На вежах – шпилів позолота грізна,
Птахи виводять замкові хорал.
Лунають звуки гімну урочисто
Через віки, що замок цей всотав.
Немов львів'янка-панночка вогниста
На бал прямує осінь золота.
Руда танцює в справжньому Версалі
Зовсім одна веде… на самоті…
І згадує шляхетність небувалу:
Що не кажіть, бали уже не ті…
Із падолисту ніби поволока
Лягає на маєток, що вцілів –
На елегантність справжнього бароко
Красу та гордість рідної землі.
/ Картина "Поезія вальсу" Зіновій Сидорів./
