Його не стало…
Його не стало, він не повернувсь,
В бою він завжди був на вістрі.
І час для мене раптом зупинивсь,
І розділився світ на «до» і «після».
Я пам’ятаю свої перші відчуття,
Так тільки раз можливо закохатись.
Це той, кого чекала все своє життя,
В його обіймах так приємно просинатись!
На жаль, у долі був сценарій свій,
Чекала нас не затишна оселя.
А довелося одягнути однострій,
В глибоких Азовсталі підземеллях.
В підрозділах служили різних ми,
І бачились, насправді, дуже рідко.
Завжди якусь дрібничку дарував мені –
Солодощі, весняну першу квітку.
Одного разу після бою він прибіг:
- Кохана, хочу буть з тобою завжди!
З фольги обручки я для нас зробив,
Настане мир – замінимо на справжні.
- Не хочу я ні перснів золотих,
Ні будь-які коштовності й прикраси.
Пообіцяй мені, що лишишся живий.
- А ти мені, що виберешся звідси.
Нас потім розписав наш командир,
Під час війни він має таке право.
Ні сукні в мене не було, а ні фати,
А «Гірко!» нам кричали разом з «Слава!».
Тут знизу час по іншому іде,
І кожен день живеться, як останній.
Усі поневіряння і незгоди – все пусте!
Все розчинялося у нашому коханні.
А потім той останній бій без вороття…
В душі – пустеля, випалена сонцем.
Але, у день, коли твоє скінчилося життя,
Відчула, що нове ношу під серцем.
Я пам’ятаю кожен дотик й погляд твій,
Я зберегла твої весняні квіти.
Для мене ти назавжди, як живий,
Коханий мій, я вибралася звідти!
