* * *
Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь…
О́ре Місяць чорну вись із лампадкою на носі
Й засіває в лан безмежжя срібне зе́рня-зоре
У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле.
Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хао́сі,
А в призе́мленні все блудять думи безголосі,
Наче при́пняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле,
Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе.
Оксамит в те́рнах стелила, а ті душі – босі!
Серця́ ро́сами умила й кров’ю сліз в споло́сі
І забулася небого. Марнота навколо… Боле,
Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе,
Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі
І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі
Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море
Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…
Павло Гай-Нижник9 листопада 2022 р.
Гарно@ 
