Середина літа. Липень видався напрочуд м’який - помірні дощові дні чергуються зі спекотними сонячними. Ще навкруги квітне, буяє, кружить голови ароматом квітів, зеленого віття і трав!
У міському парку величні клумби троянд чарують своїм різноманіттям і запахами. Десь ще цвіте акація. Вітерцем розносить її п’янкий медовий запах...
Сьогодні п’ятниця. Робочий день. У передобідню пору в парку нелюдно. Більшість – працює, або заняті своїми справами. А пенсіонери виходять на прогулянки зранку, коли ще «сонечко не пече», або чекають, допоки спека трохи спаде. Лише одинокий дідусь, з паличкою в руці, сидить на лавочці в холодочку.
Три подруги, наче молоденькі лебідки, пробігли по доріжці коло дідуся і вмостилися на лавочку ближче до фонтану. Про щось весело, навперебій, розмовляють.
- Надійко, ну що ти надумала? Поїдеш вчитися в Харків, чи залишишся з нами працювати?
- А я б поїхала, - це Марійка, - жаль, що на державних екзаменах не дотягнула "на відмінно»…
Дівчата з питаннями до Тані: - А ти не передумала, працюватимеш на будівництві?
- Та - а - а… Поки що попрацюю, закінчу вечірню школу, а там… буде видно…
- Що це ви, дівчатка, такі веселенькі, неначе з гнізда випурхнули? - зацікавився дідусь.
- Випурхнули, дідусю, випурхнули… Одержали документи про закінчення училища, - каже Марійка. Тепер свобода: кому хочеться літати, то хай собі летить, а я особисто приземлюся - будуватиму своє гніздо.
- Так ви з будівельного? - якось жваво запитав дідусь. Знаю, знаю – це хороше училище…
- Ми такої ж думки, дідусю, – перебиваючи одна одну, защебетали дівчата…
Таня з Марійкою підхопилися з лавочки і, мов малі діти, наввипередки побігли до універмагу. Завтра субота, дівчата збираються їхати до батьків. Надійка теж поїде додому, тільки гостинці вирішила купити по дорозі в райцентрі - будуть свіжіші… Подумала і посміхнулася… На ті гроші, які отримували на практиці, багато не накупиш, але... то ж своєю працею зароблене, і це - тільки початок трудового життя!
За роздумами Надійка не помітила, коли пішов дідусь. А подумати було над чим. Закінчила училище на відмінно. Є можливість продовжити навчання у Харківському індустріально-педагогічному технікумі, який готує спеціалістів для профтехучилищ. Як розповіла куратор групи, все навчання і утримання студентів – за державні кошти. З одного боку – ой, як хочеться поїхати! Збувається мрія стати педагогом! А з іншого – це ж так далеко! Не зможу їздити додому навіть раз у місяць, щоби побачитися, чимось допомогти мамі. Ще зовсім малі брат із сестрою, обом лише по вісім років. Важко їм буде, як поїду так далеко… Тут, з обласного центру до села якихось сімдесят кілометрів, і то не кожні вихідні є можливість поїхати. А Харків – він же більше вісімсот, напевне, буде!
І так добре, що мама відпустила вчитися в училище, не сказавши ні слова проти. І скільки можна на всьому державному бути? Мені вже сімнадцять років! Влаштуюся на роботу, зароблю грошей, куплю собі гарний одяг… та й своїм допоможу . Через рік закінчу одинадцятий клас вечірньої школи, тоді продовжу навчання. Ой думки, думки… Ще достатньо часу на роздуми. Через два тижні потрібно дати відповідь. Завтра поїду в село, поговорю з мамою, зі своєю Вчителькою, бо вже не бачила їх три тижні, - заспокоювала себе Надійка. Тоді, після поїздки в село, вже вирішу остаточно…
Вранішня суботня пора на автостанції вирувала своїм життям: багато народу від’їжджали, менше приїжджих, та воно й зрозуміло – субота, зранку, в основному, народ роз’їжджається з міста.
До відправки автобуса ще хвилин двадцять. Надійка відійшла трохи від стоянки автобуса, і тут же причепилася циганка…
- Чуєш, красива, «позолоти руку»… Всю правду тобі розкажу…
- Та відстаньте від мене. Немає в мене чим золотити.
- Ти покажи свою руку! Не бійся, колись мене згадаєш…
- І що там на руці написано? Може, жде принц на білому коні? Так я заміж ще не збираюся…
- Не смійся, дитино. Тебе жде дуже далека дорога… У « казьонному домі» зустрінеш своє щастя. Тільки не розберу… він не цивільний і не військовий…
Ледве відчепилася та циганка, яка ще більше розтривожила думки своїми пророцтвами.
А вдома чекав сюрприз… Мама з перев’язаною головою і рукою нагадувала тих людей, що в війну були у полоні. З палицею в руці, вона ледве ходила подвір’ям.
- Що сталося, мамо?
- А ходімо до хати, побачиш…
Зайшли на кухню, яка була майже наполовину чорною, закопчена сажею…
Мама розказала, що надумала сама вигнати самогон. Поставила на плиту велику каструлю з бражкою. Чи вогонь у плиті був великим, чи не так «самогонний апарат» настроїла - зірвало кришку з кастрюлі і все полилося на плиту. Стало горіти.
У розпачі почала знімати каструлю з плити, попекла сильно руку…
Було все зрозуміло. Про навчання в Харкові – не стала їй розповідати. Промовчала …
Добре знала, що без самогону в селі ні виорати город, ні дров, чи сіна не заготовиш на зиму… Жаль було маму, яка чи не вперше рішилася на такий крок сама, без нагляду сільського «спеціаліста в самогонній справі».
Кухню побілила, чим змогла, допомогла по господарству… А в неділю від’їжджала з села, не встигнувши заглянути до своєї Вчительки…
Автобус набирав швидкість і це заспокоювало… Ну що ж, мрія про навчання в Харкові відпала… Циганка наговорила всякої брехні, а життя - як ота дорога, що за вікном автобуса. Рівненького був шматочок, допоки навчалася в училищі, а в основному - ями, калюжі, круті повороти…
В. Ф. – 25.02.2023
ID:
977947
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.03.2023 15:06:31
© дата внесення змiн: 24.09.2023 18:51:35
автор: Веселенька Дачниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мені дуже приємний Ваш відгук, Катрусю 
Приємно, що завітали. Дякую 
третя частина
