Потом, когда-нибудь, вспоминать со смехом.
Говорить – случилось именно так, потому что
надо всем раскрывался парус стиха.
Был он упругим, был надёжным,
в него верилось, он спасал.
Что, собственно, тогда произошло?
Я просто хотел, чтобы ты слушала.
Просто хотел объяснить слишком многое.
Хотел объяснить вещь, которую, казалось,
понял прошлой осенью.
Ничем не оправданная
вера людей языка в то, что всё можно назвать,
что для всего есть название.
Хотя на самом деле как можно назвать ночь?
Как можно назвать небо?
Что я тебе тогда читал?
Вторая дуинская Рильке, как словарь
потерянных, но упорных. Как возможность
показать на примере ангелов и бесов
механизм зарождения любви, структуру
её появления, логику её возникновения в воздухе.
Чтобы потом смеяться и вспоминать,
Помнишь, – говорить, – странное и такое уместное
звучание второй дуинской, которого хватило,
чтобы ты осталась, чтобы поверила,
чтобы не сомневалась?
Химия прикосновений, не объяснённая поэтами.
Прикосновение к коже, как прикосновение к знамени –
храбрость исполняет тех, кто не боится столкнуться с преградой,
храбрость и покорность, ибо ничто не объяснено,
ничто не понято, но есть зёрна влюбленности,
они прорастают сквозь снаряжение.
Смелая попытка – взять поэзию как универсальный
язык, как систему оповещений для тех, кто
пытается называть воздух воздухом и дыхание дыханием.
Поэзия как пение в горящем доме.
Даже если мы не способны остановить огонь –
огонь тоже не способен остановить нас.
И ангелы Рильке – ночные пассажиры,
полные смятения и сомнений –
обнимаются нежно, прежде чем навсегда
отправиться в дорогу,
и пока звучит эта элегия – я знаю – ты не уйдешь,
ты будешь со мной,
и ничего не случится,
ничто не надломится
в этом мире.
Мы ведь не можем знать, что останется с этой поры,
что мы увидим потом, оглядываясь,
что для нас будет важным.
Но пока что смерти так много,
так неисправимо много,
и мы соревнуемся в этом странном занятии –
петь до темноты, петь до глубины,
верить в то, что внутреннее построение стиха,
как построение стебля, даёт нам право продолжать
говорить о мире как о месте надежды,
когда сложность простого, прозрачность тусклого
воспринимаются нами как проявление целесообразности,
как оправдание гнева,
как объяснение отчаяния,
как предпосылка любви.
И ничего не возразишь потом.
Ничего не скажешь.
Речь, как река – сама собой наполняется,
сама на себя не похожа.
18.03.2023
(Перевод с украинского)
+ + +
Потім, колись, згадувати зі сміхом.
Говорити – сталося саме так, бо
над усім розгорталося вітрило вірша.
Було воно пружним, було надійним,
йому вірилося, воно рятувало.
Що, власне, тоді відбулося?
Я просто хотів, аби ти слухала.
Просто хотів пояснити надто багато.
Хотів пояснити річ, яку, здавалося,
зрозумів минулої осені.
Нічим не виправдана
віра людей мови у те, що все можна назвати,
всьому є своя назва.
Хоча насправді як можна назвати ніч?
Як можна назвати небо?
Що я тобі тоді читав?
Друга дуїнянська Рільке, як словник
розгублених, але впертих. Як можливість
показати на прикладі ангелів та бісів
механізм народження любові, структуру
її появи, логіку її постання в повітрі.
Щоби потім сміятись і згадувати,
пам’ятаєш, - говорити, - дивне й таке доречне
звучання другої дуїнянської, якого вистачило,
аби ти залишилась, аби повірила,
аби не сумнівалась?
Хімія дотиків, не пояснена поетами.
Дотик до шкіри, ніби дотик до прапора –
відвага сповнює тих, хто не боїться зіткнутися з перепоною,
відвага й покора, оскільки нічого не пояснено,
нічого не зрозуміло, але є зерна закоханості,
й вони проростають крізь обладунки.
Смілива спроба – взяти поезію як універсальну
мову, як систему оповіщень для тих, хто
пробує називати повітря повітрям і дихання диханням.
Поезія як спів у будинку, який горить.
Навіть якщо ми не здатні зупинити вогонь –
вогонь також не здатен зупинити нас.
І ангели Рільке – нічні пасажири,
сповнені сумнівів і сум’яття –
обіймаються ніжно, перш ніж назавжди
рушити в подорож,
і доки звучить ця елегія – я знаю – ти не підеш,
ти будеш зі мною,
і нічого не станеться,
нічого не надламається
в цьому світі.
Ми ж не можемо знати, що залишиться з цієї пори,
що ми побачимо, озираючись згодом,
що для нас буде важливим.
Але поки що смерті так багато,
так невиправно багато,
і ми змагаємося в цьому дивному занятті –
співати до темряви, співати до глибини,
вірити в те, що внутрішня побудова вірша,
мов побудова стебла, дає нам право й далі
говорити про світ, як про місце надії,
коли складність простого, прозорість тьмяного
сприймаються нами як прояв доцільності,
як виправдання гніву,
як пояснення відчаю,
як передумова любові.
І нічого не заперечиш потому.
Нічого не скажеш.
Мова, наче ріка – сама собою наповнюється,
сама на себе не схожа.
ID:
977951
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.03.2023 16:12:29
© дата внесення змiн: 23.03.2023 16:12:29
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
