Коли я певний вірш пишу,
То, мов повітрям, ним дишу,
Висловлюючи залюбки
В нім певнії свої думки,
Що створюють же почуття,
Щоб їх утілити життя;
Вкладаю в нього певну суть,
Яку його слова несуть,
Ту суть, що прагну донести
До тебе, читачу, щоб ти
Її побачити зумів,
Аби її ти зрозумів;
Бо ж вірш – не лиш сукупність слів
У вигляді строф і рядків,
Не лиш сукупність їхніх рим,
Які, неначе сірий дим,
Розвіюються, зовсім ні.
Він – дещо більш. У глибині
Його прихований той зміст,
Який людський духовний ріст
Підвищує до «самих зір»,
Збагачуючи кругозір,
Уяву, мислить спонука
Про те, на що він натяка,
А також – діяти, щоб ти
Своєї досягнув мети,
Невпевненості та страху
Позбувшись на її шляху.
Якийсь з них кращий, інший – гірш,
Але зміст має кожен вірш.
Євген Ковальчук, 14. 05. 2020
