Моя рідненька Бабуся Оля народилася в літку 33 року, коли більшість українців вже були виморені, або знищені голодом.
Це була зовсім нерадісна подія, і перше, що почула мала дитина прийшовши в цей світ, було ридання прабабки Ярини, яка кричала до Бога: "Що це? За що, Господи?!!!"
Прабабка була глибоко віруючою людиною, жила по совісті та за Божим Словом. Чекала на пришестя Господнє, і діток привчала мати в серці страх Божий. Прабабка Ярина знала, що дітей на землю Господь посилає, тому не дозволяла собі нарікати на Божу волю, а заридала вона до Неба, як побачила дитину, і ридала так голосно, що прибігла сусідка, яка і сама злякалась, бо дитя не мало ні ручок, ні ніжок, такий собі вродився шматок тіла...
Сусідка швидше себе опанувала, і почала прабабку втішати, мовляв "Не плач Ярино, Господь милостивий..." Так примовляючи вона зігріла води, поклала у коритце новонароджене, та почала тепленькою водою приливати. І приливала доти, доки з тільця не зійшла набряклість... " Вітаю, каже, дівчинка у вас)"
Виявляється що через голодання матері дитинка в утробі попухла...
От така незвичайна та болісна історія народження, яка житиме в моєму серці, хоча Бабусі Олі уже немає... Сподіваюсь на зустріч з нею у Небі, біля ніг нашого Небесного Батька...
В Дні пам'яті жертв Голодомору, захотілось поділитися цією історією з вами...
