Від хатнього порогу до низини,
Немов прикраса нашого села,
Квітучий сад. То гордість нашої родини
Впродовж всіх поколінь була.
Як снігом вкрило землю пелюстками.
Так схоже з сивиною моїх скронь.
Торкаюсь кори дерева руками.
А відчуваю шорсткість батьківських долонь.
Він змалку вчив мене за садом доглядати.
Там дивний світ для себе я відкрив.
Нащо їм`я, як людям, деревам давати?
Я довгий час того не розумів.
Тоді дідусь, ту тайну, розтлумачив.
Нас сад стрічав в квітчастому вбранні.
Здавалось, я на власні очі бачив,
Все те, що він розповідав мені.
« Лише трава, колись , у цих степах буяла.
У ті часи тут люди не жили.
Пекуче сонце небом, день у день, кружляло.
Та вітер, граючись , гойдавсь на ковилі.
Отут на пагорбі , ріс терен з дерезою.
А у низу- струмилось джерело.
Погомоніли поселенці між собою
І заснували в місці цим село.
І зразу прадід наш, не гаючи години
Дістав із возу саджанці-дичок
Садив по деревцю - для кожної дитині
Та називав їх іменами діточок.
І стало то за звичай, так робити.
Коли на світ з`являлось немовля.
То батько яблуню в саду мав посадити,
І називати її іменем маля.»
Як і колись, співає птах у тиші.
І знову сад наш, як тоді, цвіте.
Я не забуду, як до яблуні підвивши.
Сказав дід « А оце твоє.»
Нічого вічного у світі не існує.
Життя неначе довге, а як мить.
Тепер мій син в саду вже хазяйнує.
Та і онук зібрався яблуньку садить.
Про кожне дерево в саду багато знаю.
І аромат цвітіння не вдихаю, - п`ю.
Іду по саду й нібито читаю
Я родовідну книгу про сім`ю.
Що віджило, то новим проростає.
Над степом знову сонечко встає .
І з роду нашого його хтось зустрічає.
А сад родинний - квіткою цвіте.
13.06 2018 г
