Потроху я звикаю до війни.
Хоча до неї звикнути не можна.
Найкращі гинуть доньки і сини,
цвіт нації. Болить. Душа немов порожня.
Але я все ж звикаю…
До сирен. До вибухів. До звуків гвинтокрила.
Дивлюсь розпачливо у небо і благаю,
аби ракета клята бумерангом полетіла.
Назад, туди, звідкіль вона взялась!
До тих, хто у страху тримає цілий світ.
На землю українську ворогові – зась!
…Та плаче ясен, з яблунь опадає цвіт.
А я звикаю. Знову вчуся жити,
по-іншому, не так вже, як колись.
Світанок кожен, зорепад любити.
Шукати сенс буття і цінувати кожну мить!
… Ізнов тривога. І панічний страх.
Сирена з гучномовця – застережно.
І знову час вестИ дітей в підвал.
Луною котяться їх кроки обережні.
Потроху я звикаю до війни.
До відчаю, зневіри, смутку в серці,
завчасної на скронях сивини.
Звикаю. Чи мені лише здається?..
Гарний вірш! Майстерний і від душі.
У рядках "І знову час вести дітей в підвал" пізнаю колегу.
Ми не звикли до війни, ми в ній щодня виконуємо своє завдання.
Важке сьогодення. 
Тримайтеся! Хай добра доля на життєвому шляху! 
