Десь серед гір Карпатських,
Росло дерево чарівне.
У кого було нещастя,
Той до дерева того йде.
Воно почує весь біль і журбу
І в людини все йде, як треба.
Кожен день приймало юрбу,
Слухало людські потреби.
Та однієї темної ночі,
Він почув чийсь дівочий плач.
З блакитних очей текли сльози
,,– Розкажи, чому ти прийшла?‘‘
,,– Дубе мудрий, прошу, порятуй
Від жорстокості цього світу.
А як ні, я у річку впаду,
Я не зможу на світі цім жити.
Мій милий помер у бою,
А без нього я жити не буду.
Дуб почув цю дівочу журбу,
Простягнув свої віти грубі.
За спиною почувся голос:
,,— Мила моя, я вдома,
Тепер, я назавжди поруч!‘‘
А дерево з часом всохло…
Віддававши безцінну силу,
Не вмів дбати про себе.
Люди стали щасливі,
А він споглядав на них з неба .
🫶
