Вночі була злива. Вдень сонце ліниво визбирувало краплинки води з канви земляного полотнища. Вогка родючиця, вивільняючи свій сік, залишала на кутиках губ присмак опеньків. Живиця просочувалась до нутрощів, заповнювала усі пустоти м'якого теплого тіла. Вверх, вверх, вгору...до хмар, до гарячої синяви. Запах дощових черв'яків прилип до шкіри, точився з-під нігтів, туманов запеленяв очі. Важко було робити зусилля для подиху, вбирати легенями пекучий кисіль. Під вечір знову був дощ. Холодний і мокрий. Осінній дощ. Ти розтікаєшся водяною плямою, клаптем багновиці розміром з зірку. Ти уся благодать агіасми небесної. Ти така мізенра й зашкарубла; така громіздка й зважніла від поту. Закутана в шерех, замурована в срібло, ти біговиця химерна, білим вуглем осіла на дні мертвої ями. Нуртує й пручається сила духу твого. І розкриває звір свою беззубу пащу, і неволить тебе, і хапає ротом віддих твій. А ти пахнеш прохолодою, прозорістю, спраглістю. І упивається до немочі звір й гримить у пітьму. І знов ти бистриця, і зваблюєш знову потворну тварюку. Показалося сонце.
Цікаво...
А ти пахнеш прохолодою, прозорістю, спраглістю. І упивається до немочі звір й гримить у пітьму. І знов ти бистриця, і зваблюєш знову потворну тварюку. Показалося сонце.
Дарина Пышная відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
