Я тебе випадково побачу
Серед люду в вагоні метро.
Не чекай, більше я не заплачу,
Серце звикло до болю давно.
Скажеш: „Ти така гарна сьогодні.”
І розгубишся, очі опустиш.
Ти щасливий?! Та ні, я не згодна.
Це ж помітно – дружину не любиш.
Не змогли зберегти ми з тобою
Почуття, найцінніше в житті.
Я тебе віддала їй без бою,
Ти мене теж віддав. Самоті.
І одразу весь світ став жорстокий,
Кидав докори в спину, мов стріли,
Геть пішли і надія, і спокій,
Я – як пташка у ніч горобину.
Та нічого, зуміла простити,
Шкода, серце укрилося кригою.
Буде сонце тепліше світити,
То настане весна із відлигою.
І у мене колись буде свято,
Треба лиш почекати хвилинку.
„Вибач, любий, моя вже зупинка.”
І за мною закрились дверцята
