Я - українець
(пролог)
Чи давно ми з вами українці?
Чи ж то на світі більш нічого вже нема?
Щоб заховатись по своїх світлицях
Й просити у чортів добра.
Я - українець, я – українець, такий як ви
Так само я брешу і краду так само
Думки у мене українські, теж лихі
Та все ж я – українець, разом з вами.
Я на сусіда точу гострі зуби
І кулаки у мене чешуться на вас
Я знаю, скнара доведе мене до згуби,
Та загрібаю я під себе навіть час.
Я сам пишу історію свою,
Я – українець, роботяга, думка, сила
Та все своє життя я у вині топлю
І потім падаю безсилий.
Я – українець, непокірний, дужий,
Але ганебний у народженні ідей
Бо всі вони – лиш гроші, та байдужість
Зажерливість та заздрість вирощую так як своїх дітей!
Кріпаччина кругом на Україні
Свист батогів і плач селян.
Таке було колись… Таке воно і нині,
На кожного із нас найдеться пан.
Такі ми люди, що робити…
То ми такі, а не життя!
Хотіли волю й правду дати дітям,
Дали лиш долю кріпака.
То ми ж у тому хіба винні?
То хто ж то винен?.. Мабуть то Господь,
За те, що не відтяв по плечі руку,
Що простяглась до жмені копійок.
Щоб Україну назавжди продати!
Забути про страшний народний біль!
І потім десь байдикувати…
За тридцять срібних – прямо в Рай!
Я українець і мені не страшно…
Бо назавжди я українцем залишусь
Батоги
На панщині я жала. Кров’ю своєю
Я захлиналася від батога
Хоч падала, та все ж вставала, і з вірою своєю
Злітала птицею на небеса
Ішла до дому, та все ж співаючи, від болю
Топилася в сльозах. І в тих очах солоних
Як в озерах, я заховалася від долі
Тих українських бідолах.
А вдома те дитя вже підростало,
Та слава Богу що воно хоча б росло
Вже щось робило… Щось співало…
Єдиною розрадою у пеклі цім було.
То моя дівчинка Мар’яна. Всі ті найдужчі на землі
Всі ті пани і королі ті їхні п’яні
Вся їхня челядь їхні всі сини. Всі разом
Їй ніколи й в рівень би не стали…
Бо то моя дитина, моя віра, доля
Моя зернинка на усій землі,
І на кріпаччині цій вільна воля –
Мій світлий промінь в темноті…
І знов на панщину женуть. Кати прокляті
Давно вже відділили душу від життя
Вже не співає молодь. Мовчки всі ідуть
Варитися, в котел до чорта.
То мабуть Бог таке дає.
Що заслужили те і маєм,
Як що ми з пеклом весь цей час були,
То може, будемо ще й з раєм?
То на ж тобі вже пане хліб,
Греби ті гроші за нещасне українство
Твори, твори свій гріх,
Та знай, що ми були і будемо єдинством.
Батіг злетів над головою
І вжалив як зміюка по очах
І вмер той світ у темноті без болю,
Не бачать очі, значить вмер і страх.
В останнє бачила я сонце,
В останнє бачила панів.
Й дитя своє я не побачу вже ніколи.
На волю дух мій полетів…
Андрій
Всі пана обзивають, та все ж його бояться,
В усьому світі його знають, Його поважають,
А нам не слід і ображатись.
Пани давним-давно за нас все знають.
І я на пана хоч роблю, та все ж його я поважаю
А так я сам у вашій множині. То хто ви?
Люди, хто ви? Я не знаю.
Помер би вже дано від втоми як і ви…
А ви ж зовсім не люди. Як говорить пан:
Ви бидло, Українське бидло
Та й я хоча б не хан, та все ж на вас…
Дивитись вже мені обридло.
І гірко, гірко мій народе,
Що не приймаєте від Бога ви нове,
Були копійки, а стали злоті,
То що тут? Що таке вже в біса тут страшне?
Чого ви плачете на долю?
Чого ховаєтесь в хатах?
Ми ж з вами українство вольне!
То де ж тут узявся біль і страх?
«Хто ж нас розрадить? Хто нам розкаже?
Хто нам покаже те життя прекрасне?»
Ви дурні, дурні, слухайте, що пан вам каже…
Лише для себе ви нещасні…
Мар’яна
Всі люде у селі, неначе поніміли,
Та де ж ти, мамо, подивись!
Я тут вмираю, я в могилі…
За мене мамо Богу помолись…
Я кожен день на панщину іду,
Працюю там допоки держать сили…
Я скоро утоплюсь або втечу,
Я виберусь з могили…
Я виберусь на світ де сонце проблисне
Я подивлюсь на ті гаї довкола
І заспіваю пісню про життя своє –
Про біль Вкраїнського народу!
До мене, мамо, той Андрій учора приїжджав,
Що в пана у конюшні процвітає,
Як будеш в мене, - він казав,
То більше горя не пізнаєш…
Не вірю, мамо, я йому,
Він того пана більше любить,
З Андрієм я хутчій зав’яну,
Ніж панщина мене погубить…
Кшиштоф
( У Мар’яни )
Приїхав я до тебе, Щоби в хороми забирати,
Учора наречений твій до мене завітав,
Просив йому щоб грошей дати,
Та грошей я йому не дав.
Сказав йому, що я давненько на тебе око вже поклав
Отож збирайся і хутенько…
Бо я і так тебе вже Добре почекав. Давай збирайся.
Щоб я тебе із силою не забирав.
Мар’яна
Ти чуєш, мамочко, пан вже забирає,
Андрій в дружини записав,
Ти чуєш, мамо, вбий мене, бо я не знаю,
За що мене Господь прокляв…
Всі
Мар’яну завезли до пана,
Й вона до нього оніміла,
А він кричав: «До біса окаянна,
Щоб ти мене ще вчила»
В одежі панські зодягнув Мар’яну пан
Й закрив в палатах панських
Віднині ти слухняна будеш привикай,
Віднині ти моя панянка.
А натовп вже до болі натерпівся,
А натовп вже під вечір закричав:
Палити все, палити пана!
Той вечір кров’ю душі наливав.
Всю охорону панську перебили,
Сікли всіх батогами до загину,
А після того панську варту почепили,
На дереві біля старого тину.
А пана вивели з палат.
Зняли із нього одіж і в хвилину,
Повісили, на самих вищих воротях,
Як ту нікчемную скотину.
Мар’яну вивели в панянських шатах
Знедолену як та сльоза…
Сльозина волі, і сльозина правди,
У неї по щоці текла.
Я українка, моя душа, навік на Україні,
Я з вами люди все життя була,
То ви давно вже поніміли
Від того, того батога.
Андрію, ти ж хотів зо мною бути,
Чого ховаєшся за спинами людей
Тобі ж хватило совісти просити
У пана жалюгідних грошей
Спаліть її, кричав Андрій
Вона панянкою вже стала.
То там он на заборі чоловічок твій,
Якого ти так покохала.
Що мучив нас усіх серпом,
Його ж ба батоги нас вибивали
І він для нас усіх був пеклом,
Для тебе видно, був він Раєм!
Спаліть її.!! Кричали всі
Спаліть її! В селі гриміло
Паліть все панське пекло на вогні
Бодай воно усе згоріло.
Паліть мене промовила Мар’яна
Спаліть, щоб доля ваша легша стала.
Не ждіть, щоб у вогні я закричала,
Я заспіваю пісню Українську, яка колись нас всіх єднала!
Паліть її!!!
І запалало. Мар’яна в тих палатах,
Як голубка все билась у вікно, та не кричала
І раптом, пісня… Пісня українська,
З палат ледь чутно прозвучала…
І хто почув ту пісню, той схилився,
А хто й побіг втікати за поля,
На вільну землю, десь на ту дорогу,
Де пан молодший з вартою ішов до батька – пана.
Я Українець
(епілог)
Я українець, і мені не страшно,
Бо назавжди я українцем залишусь
Живий, живий і як би там не тяжко
Я українськими піснями захлинусь
Було колись, та пісня досі ще лунає
І може хтось почує, встане із колін
Та то не пан в кострі палає
То духу Українського згасає тлін.
Я українець, і мені не страшно,
Бо назавжди я українцем залишусь…
ID:
315732
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 21.02.2012 12:02:37
© дата внесення змiн: 21.02.2012 12:02:37
автор: DarkLordV
Вкажіть причину вашої скарги
|
