Біля галявини,край лісу,
Старезний дуб,крислатий ріс.
Сплелись гілки,подібно кріслу,
Та ген його той дуб підніс.
На тому дубі,мавка юна,
Пісні співала,у погожі дні.
Завжди усміхненою була.
Не уявляла дні сумні.
Збирала зподругами квіти.
Зплітали квіти у вінки.
І,мов малі,веселі діти,
У них виводили танки.
І над галявиною тою,
Що квітами геть заросла,
І понад річкою швидкою,
Що,край галявини,текла,
Пісні лунали завше зранку.
І ліс стихав,і слухав плес,
Та якось водяний у перебранку,
Втягнув русалок,й схвилювався весь.
Сварив,що бачте ,не співають.
Між лілій ніжаться усе.
Що мавок в пісні не здолають.
Що,бач ,набридло їм це все.
-А плес,шановні ,не болото.
І гнити в ньому срамота.
Могло би й зачепити це когось то.
Й не лізла б в очі блекота.
Ох,і набрид він вже русалкам,
Та нема ради,тре співать.
Та ж не підспівувать же мавкам,
І припустились завивать.
Водяник втік і все затихло.
Зібралися русалки у кружок.
Сміялись з того,що в них вийшло.
Й заполонили бережок.
А мавки зникли на деревах.
Для них це все не первина.
Та й і змагатися у співах,
Тако ж для них не новина.
Русалки хитрі і підступні,
Та все ж чарівної краси.
Шкода,що ноги в них відсутні,
Та не знайдеш десь довшої коси.
І мавки звикли вже до них.
Й русалки мавок не чіпали.
Красунь хвостатих,водяних,
Цікавили хіба забави.
Ті у воді,ті на деревах.
Чого,здавалося ділить?
Це у людей усе на нервах,
А тут з піснями можна жить.
Отак і думалось усім.
Однак порушив казку лісу,
Юнак,під дубом,що присів,
Й проспав під ним немало часу.
Притихла мавка,не дихне.
Згори на сплячого дивилась.
Збагнуть хотіла лиш одне-
Чому людина появилась?
Зборовши страх,навпроти сіла.
В лице дивилась юнаку.
Вже заспокоїлась,не мліла.
Не було в серденьку страху.
Він спав,а мавка все дивилась.
Шкода,не бачила очей.
В думках,до нього притулилась,
Хоч ще не бачила людей.
"А цей такий,небачено красивий.
Хто він,чому сюди прийшов?
Так хочеться сказати,милий"
Та лиш дивилась,заніміла мов.
Чекала,боялася збудити.
"А що як він кудись піде?
І як без нього буду жити?
І як без мене він буде?"
Зовсім забулася і розгубилась.
"Та я ж йому таки чужа.
А я здається закохалась.
Але ж між нами є межа"
"Людина він,а я лиш мавка.
Ой різні,різні в нас світи.
Моя любов лише забавка,
Та як мені її змогти? "
Ось очі він відкрив,та сині,сині.
"О світе мій,яка краса.
Мене не бачать очі милі"-
В очах у мавки вже сльоза.
І покотилися дрібненькі,
Й спинити їх немає сил.
І цей юнак,такий рідненький,
Подавсь до річки,на піщаний схил.
А там русалки вже чекали.
І хоч інакші їх світи,
Вони чарівно заспівали
Й вели у глибочінь ріки.
А мавка плакала й кричала,
Благала милого не йти.
У воду,перед ним упала.
Від смерті щоб уберегти.
Та він не чув,та і не бачив.
Так вже збудовані світи.
А у русалок все інакше-
В людське життя могли ввійти.
Затихло плесо,згинуло кохання.
Вода сховала мавку й юнака.
Любов-завжди на краще сподівання,
Однак бува й оказія така.
ID:
348101
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 04.07.2012 16:05:54
© дата внесення змiн: 04.07.2012 16:05:54
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую за казку 
