Де взялася вона в лісі, нема їй покою,
Росте вона знедолена одна сиротою,
Чому доля її бідну важко обікрала,
Вона кожен день у вітру тихенько питала.
Так хотілося б для неї в садку розцвітати,
Так їй щастя сиротині того не пізнати,
Одна стоїть сиротою та й поміж дубами,
Нема сонце десь високо воно за гілками.
Тільки вітер їй шепоче тихенько-тихенько,
Не журися, моя люба, ти моє серденько,
Та, як же їй не журитись, як не сумувати,
Не побачить вона світу, тут їй помирати.