Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш, спішишся вирватись з люстерця,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.
Голублю, ніжні, рожеві пелюстки,
Ти на старті, запрягаєш коні .
Я не готова! Бо гострі колючки!
Краплинки дум тримаю ще в долонях!
Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб якось звеселити цілий світ,
Та щось болить. То ж не спішись в пропастя
Поезіє, мій сірий недоцвіт.
Ще сум і жаль в моїй душі нутрує,
То ж почекай,Нехай посходять зорі!
Тоді пущу і люд тебе почує-
Відкриють двері в думки мої прозорі!
ЩИРА І ВІДВЕРТА РОЗМОВА КОЖНА ЛЮДИНА ЧАС ВІД ЧАСУ РОЗМОВЛЯЄ САМА З СОБОЮ, АЛЕ ОБРАЗНО ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ТИХ, КОМУ ЦЕ АДРЕСОВАНО І ЗАВЖДИ Є НАДІЯ, ЩО ПОЧУЮТЬ І ЗРОЗУМІЮТЬ, ЯКЩО НЕ ЗАРАЗ, ТО ПІЗНІШЕ... НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ПІЗНО, БО ЦЕ ПОНЯТТЯ ВІДНОСНЕ...
горлиця відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00