Вона вибігла із під'їзду, надіючись по швидше відчути холод вулиці. Адаптуватись до нього та піти дальше. Проте, вітер, який через вікно виглядав дуже лякливо і холодно, насправді ніс весняне з переходом у літнє тепло.
- о, як гарно. І зовсім не холодно.
Поспішаючи на звичну зупинку, вона впевненою ходою ішла вперед. От і він, перехід через дорогу і маршрутка уже близько. Все як і вчора, тільки щось не так. Зайшовши у маршрутне таксі простягнула уже таких банальних 2, 50. За проїзд.
- І місця з-заді вільні. Чудово, хоча б сьогодні буду сидіти.
Сівши на передостанній ряд біля вікна, відчула якоюсь мірою спокій і розслаблення. Та не надовго. Вже через декілька хвилин сум навислого перед дощем неба нагадав про біль, що в'їдливо проростав у душі. тепер він її не покидав. Чому саме так? В чому я була не такою? Невже я і правда настільки дивна, що відлякую людей?
А ще тиждень назад все було іншим. Радісна усмішка не покидала ніжно рожевих губ. Очі виблискували від щастя. А душа!? А душа, тремтіла перед поглядом Його синіх очей.
