Оберемки думок - в мозку струсами,
Товстий жмут почуттів - в серці йоканням...
Вже не знаю, навіщо ми мусимо,
Світлі мрії навіщо сполохані?
Поруч йти би і стати опорою,
Але посмішок суміш - з обра́зами,
Так прекрасно - коханням-бо хворі ми,
Та чи є то любов, що обтяжує?...
Хто підкаже? Я часто окрилений,
Мої крила здіймає теплом твоїм,
Звідки ж буря? - Вітрила знесилені,
І пітьма в сонці вигризла отвори...
Ми - дві течії, душим Атлантику,
Мов Гольфстрім ти - гаряча і пристрасна,
Крижаний Лабрадор я із арктики,
Та несе почуття наші бистрина.
Швидкі дії й слова - суперечливі,
Щире "вибач" розплавлене тишею,
Думав: "Справимось", - та недоречні ми,
Легше далі нести чи полишити?
Нащо рани в серцях розривати нам,
І чекати, що щастячко човником
Припливе колись...Мозок вже ватяний,
Юність стомлена надто від "коників".
Протиріччя ковтати - не боляче?
Чи зігріють взаємні незручності,
Що, роками поглиблені, коляться?
Чи простити все стане нам мудрості?
Нащо душі зсередини їсти нам?
Тож в обох ще попереду звершення,
З хвиль часу все ж-бо вирине істина:
"Не останні ми є і не перші ми".
Страх обріс у душі недовірою,
Звідкись взялись між нас треті сторони, -
Всі досвідчені і перевірені,
Гучно крячуть, голодні, мов во́рони.
Мої гальма, твій поспіх - не в"яжуться,
Тяжко жити разом в різних ритмах.
Ріже наживо слово палкі серця
Вже по звичних для нас алгоритмах.
Постраждалі і винні - без них тут як?
Для обра́з є причини вагомі,
Чи то ми такі є, чи таке життя,
Що від нього кидає в судоми?
Може варто поглянуть по-іншому?
Світ складний і простий одночасно,
Часто пахнуть запальністю рішення,
Що від них ми стаємо нещасні...
Скільки спогадів низкою довгою
Пробігають поперед очима,
Так уперто до щастя ми човгали,
Щоб від нього не лишити й диму...
