"На панщині пшеницю жала..."
Мале дитя той вірш читало,
На шкільній сцені у сльозах,
Біля портрету Кобзаря.
У рушниках з червоних маків,
Зажурено дивився він,
На підростаючих онуків,
На українських козаків.
Слова були його пророчі,
В них мудрість вічная жила,
Він закликав нас не коритись,
До бою клич в його словах.
Цитую знову слово щире,
Шевченка слово,що не вмре:
"Ви в наймах виросли чужії,
У наймах сестри й умрете"
А нам все гроші,все нам мало,
Яке там слово,який рід,
За тридцять срібників готові,
Продати й святість на землі.
Від болю стогне Україна,
Оточена з усіх сторін:
"Мої ви діти,любі діти,
Чому ж ви діти-байстрюки"
Та є надія,є надія,
Коли прийде,настане мить,
До бою встане Україна,
Святу свободу боронить.
Народе рідний,піднімай́́я,
Вже годі бути нам в ярмі,
Невже забули ми про гідність,
Про славу про козацький рід!
