Жила на острові Любов…
Купалась в сонячнім промінні,
Чарівну пісню знов і знов
На флейті награвала вміло.
Та раптом сталася біда –
Став острів той іти під воду.
Любов зробилася бліда –
Без неї не прожить народам.
Аж раптом бачить – корабель,
На ньому пропливала Гордість.
«Спасенна, - думає, - тепер.
Мене сестра не кине зроду».
Та відказала Гордість їй:
«Мені й самій жить непогано.
На березі ти ще постій,
Хай інший хтось тебе спасає».
Тут корабель іще один
З’явивсь на обрії вечірнім.
«Моє прохання не відкинь,
З біди цієї визволь нині».
Аж тут озвалася Печаль
(Вона в судні бо пропливала):
«Мені тебе, Любове, жаль,
Та там де я, тебе немає.»
«Невже прийшов мені кінець,
І не врятуюся я нині?»
Лишивсь маленький острівець,
Вода його ось-ось поглине.
Аж раптом підпливає човен
Дідусь у ньому веслярем.
«Врятуй»,- Любов до нього мовить.
«Сідай, онучко, без проблем».
«Та як же звать тебе?» – питає
Любов у сивого дідка.
«Колись,онучко,усе взнаєш», -
Їй відповідь була така.
Дідок поплив, Любов лишивши
В країні гарній, чарівній.
І у нічній таємній тиші
Почувся з неба голос Їй.
«Ім’я ти хочеш знати того,
Хто із біди страшної спас?
Тож пам’ятай завжди, Любове,
Твоїм рятівником був Час».
І, дійсно, так в житті буває
І до сьогодні серед нас.
Коли Любов немов зникає,
В серця її вертає Час.
...просто колись її зустрів в прозовому варіанті російською...ось і вирішив дещо змінити,і щоб нашою рідною..)
